Аня Скляр

Львів. Вишні. Дощі. Збірка (2017)



Пронзительные истории, трогающие за душу. Похожи немного на "Темные аллеи" Бунина, но в современной интерпретации и на украинском языке. Если соберетесь ехать во Львов, обязательно возьмите с собой эту книгу. Она пронизана атмосферой этого чудесного города! Больше всего мне понравился рассказ "По вірі вашій" (Ніка Нікалео).

Нова збірка вже знайомих, відомих та улюблених авторів про Львів, кохання і красу. Красу душі, стосунків і природи — тепер у весняному настрої. Коли природа перероджується, люди переживають із нею: повороти долі, подарунки, несподіванки… Дощі розказують втомленій бруківці підслухані на небі думки, побачені на землі історії про неймовірне кохання, захлинаються від обурення, оповідаючи про зраду й підлість. Особливі львівські вишні-морелі теж мають душу і почуття. Вони творять дива, поєднуючи людські долі. І відчувають так само, як люди: сміються і плачуть, радіють і журяться, і всихають від нерозділеного кохання… Справжні почуття на сторінках оновленої, по-весняному свіжої книжки!

Життя вельми пришвидшилося у наш час — ми встигаємо зробити купу справ, про які у минулому навіть не можна було й мріяти. Ми постійно поспішаємо, біжимо й не встигаємо: вчасно подякувати, де треба — всміхнутися, сказати добре слово або просто не бовкнути щось, коли можна було й промовчати, якби був час подумати. Перевага книги — у ній завжди є місце і час. У ній завжди можна знайти ту зайву хвилину, і навіть годину, і день, коли зупинишся, подумаєш, проаналізуєш, відчуєш до найглибшої западинки свого єства і зрозумієш суть того чи іншого явища, повз яке проходиш-пробігаєш у реальності.



Цитаты из книги Львів. Вишні. Дощі.

«А каву пити Європу навчив українець. Не вірите? Бігме, не дурю. Думаю, що про Юрія Кульчицького, українського шляхтича та австрійського дипломата, ви чули? Не чули? О, то я вам розповім. Давно то було. Ще в ХVІІ столітті у Відні. Хлопака з Самбірщини, Юрко Кульчицький, тоді трішки підсобив віденцям у війні. Допоміг зняти облогу з міста. Кажуть, що під час облоги Відня турками, коли ситуація в місті загострилася, почалися хвороби й не вистачало харчів, то Юрій Кульчицький зголосився пробратися через табір турків, щоб зв’язатися з герцогом Лотаринзьким Карлом V та попросити про допомогу. Мудрий був чолов’яга, знав багато різних мов, у тому числі й турецьку. Перебраний на турецького купця, разом зі слугою-сербом пізнього вересневого вечора через одну з західних брам міста вирушив у подорож. І, знаєте, яке дивацтво з ними трафилося? Прикра дощова погода. Тобто це не дивацтво, але звідси все почалося. Бо турецький ага, побачивши, як вони змокли, чемно запросив їх до свого шатра обсохнути. Під час розмови вони наплели нісенітниць про те, що нібито торгують виноградом, і їм повірили. І навіть більше — ага розповів мандрівникам, як уникнути пасток та небезпек. Звісно, він пригостив їх кавою. Напій Кульчицькому дуже сподобався. Ага радо поділився секретами його приготування. На ранок мандрівники вирушили далі в дорогу. В результаті все вдалося. Відень було врятовано. А вдячні містяни визнали Кульчицького героєм. Міська рада нагородила Юрія Кульчицького чималою сумою грошей, подарувала будинок, відзначила його подвиг срібною медаллю. А із трофеїв, здобутих у турків, Кульчицькому віддали 300 мішків кави, знайдених у захопленому таборі паші Кари Мустафи. Пан Кульчицький доволі просто розпочинав свій кавовий бізнес. Він варив напій та розносив його вулицями Відня, пропонуючи всім охочим. Правду кажучи, спочатку цей божественний напій не дуже подобався містянам, бо від тої гіркоти їм сльози з очей текли. Як уже вони кривили пички! Аж поки підприємливий галичанин не здогадався класти до напою цукор чи забілювати його вершками або молоком. І до сьогодні у нас у Львові люблять приказувати: «Цукор зробить каву несмачною, якщо забудеш його туди покласти». Згодом Юрій Кульчицький відкрив у Відні першу кав’ярню «Під синьою пляшкою». З часом вона перетворилася на найвідомішу в місті. Колориту кав’ярні додавало те, що пан Кульчицький і його обслуга були зодягнені у турецьке вбрання.»



«Цього разу про унікальну каплицю Боїмів, котра розташована у самому серці Львова.
— Коли дивишся на неї, Ксеню, то таке відчуття, наче традиційну каплицю вивернули й іконостас опинився назовні. Бо фасад повністю вкритий різьбою, внизу леви з кляпами кілець у мордах, вигадливі квіти, а на вершечку сидить на якомусь ослінчику зажурений Христос. Львівські легенди стверджують, що родина Боїмів могла підземним ходом дістатися зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці.»



«Львівській залізниці, цій старій поважній пані, аж 150 літ. І що вже 4 листопада 1861 р. до Львова з Відня через Краків і Перемишль прибув перший на теренах сучасної України поїзд.»

«Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо…»

«Обпікшись на гарячому — на холодне дмухаєш.»

«Пекло — це не місце. Це стан. Але він реальний. Так само як і рай — то не місце, а стан. І він також реальний. Чому виникають такі стани? Чому людину деколи так щось мучить, аж до відчаю? Кожна людина творить цей стан самостійно, в міру своїх духовних потреб, вчинками, словами, думками, в міру того, наскільки вона з’єднується з Богом, наслідує Його, чи навпаки — відвертається від Нього.»

«Ви знаєте, що є прилад, який вимірює світло. Але нема такого приладу, який вимірює темряву. Бо темрява — це відсутність світла. Бо відчай, пекло — то відсутність любові, відсутність Бога у житті людини»

«Пора Великого посту перед Паскою. Пора вичищати і тіло своє, і домівку, і душу… А може, навпаки: душу — насамперед?»

«— Чому втрапила в пастку? — Безпосередність юності буває безжальною.
— Від самотності, Ніно… — дивлячись у порожнечу над схололою кавою, промовила я.
— А тобі тебе не вистачає?»

«Сонце світило яскраво й пекуче. Усе подвір’я іскрилося радістю, переливаючись райдугою і сонячними зайчиками, що зістрибували з вікон. Усе довкола усміхалося: і пахучі до запаморочення рожеві півонії під вікнами, і китайський кущовий бузок, і молоденька цибулька на іншій грядці далеко на городі, і навіть високомірні, блакитнокровні троянди навпроти, в облямованих поребриком клумбах…»

«Під високим небом над садом гуділи джмелі й оси, перелітали час від часу лелеки і гніздилися неподалік на ставках. Вітерець лагідно перебирав юними листочками і шпичками бравурної трави. Усе це було таким наївно-ніжним, по-дитячому зухвалим у своїх швидкості та сяянні, що здавалося абсолютно неземним, неможливим і чудесним після біло-сіро-чорного вимерзання зими. Після довгих кришталевих ночей стовпець термометра сам боявся своєї позначки у мінус двадцять п’ять і щоразу намагався відбрехатися бодай у дві-три поділки вище. А рипіння тріскучих морозів, морочних, затяжних снігопадів та жорстких і сварливих, наче мачуха, хурделиць змивалося одним поглядом сонця! Наче хтось відсунув важку оксамитову штору великою могутньою рукою, впустивши спочатку клаптик неба, промінчик сонця і перший переляканий подих тепла.
Вес-на-а-а… Запахло у повітрі, замедовіло, затрав’янилося, загуло над усім квітучим і вселило відчуття тихого щастя, великої надії та непохитної віри, що усе обов’язково буде добре. Життя направиться, любов прийде, і усе буде як у казці, усе буде так, як хочеш, просто тому, що по-іншому аж ніяк не може бути, і крапка. Ось такий от казковий феномен весни, що торкає кожного, хто ще живе у нашому світі. Бо смертельно хворий починає вірити в одужання або ж щасливо і вдячно прощається з життям, у якому все ж таки встиг багато чого зробити: виростив дітей, вивчився сам, створив якийсь сімейний бізнес і дав іншим людям роботу, нагодував прохача і допоміг знедоленому, кохав, творив і жив стільки, скільки йому було відведено. Все ж так і є, чи не так?!»

«Їй до повного почуття не вистачало тільки його. Вона чекала. Терпляче чекала і сподівалася.»

«У повітрі пахло свіжістю, чистотою і радістю, любов’ю і щастям.«Скільки того щастя тобі треба і де ж його відшукати? У собі, у собі шукай, на самому денці твоєї душі. Воно там собі тихо спить, чекаючи твого пробудження і свого одночасно, бо ти є воно, а воно є ти. Ти є щастям! Ти чуєш? А-го-ов!» — витало у повітрі щось незбагненне.
Великий і товстий кіт сидів на ґанку й ліниво вилизував свого хвоста — довгого і пухнастого. Руді вуса його рухалися наче самі по собі, очі мружилися та іскрилися задоволенням. Густа мармулядова шерсть вилискувала на сонці жовтогарячими барвами, залишаючи після себе ореол сяйва величі золотого кота.
Саме так, певно, він собі думав, поважно і зверхньо кидаючи погляд на собаку, що був, наче той бурлака, припнутий важким ланцюгом до великого чавунного гака. Натомість старий пес в глибині свого собачого єства люто ненавидів вільного і самодурного кота, якому невідомо за які такі заслуги було дозволено гуляти бозна-де і бозна-доки просто так, навіть без домашнього нашийника, що пес беззаперечно вважав своєю почесною належністю до родини, до дому, до своєї, хоч і старої, та все ж його власної буди. «І що то за життя у цього вертихвоста?! Ані гака, ані буди, ані свого подвір’я…» — думав собака, хоч десь там, у глибині душі, таємно заздрив цій вольній кота!»





Еще почему-то мне вспомнилась эта песня. В атмосфере книги)



© Хідченко В. О., укладання, 2017
© DepositPhotos.com / Denira, bhofack2, Dr.PAS, elenathewise, germanopoli, обкладинка, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Автор: Светлана Горбань, Наталья Лапина, Анна Хома, Дара Корний, Татьяна Белимова, Алла Рогашко, Ника Никалео
Издательство: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык: Украинский
Год издания: 2017
Составитель: Ника Никалео
Количество страниц: 192
Иллюстрации: Нет иллюстраций
Формат: 135х205 мм
Переплет: Твердый
Бумага: Офсетная
Тираж: 10 000
ISBN: 978-617-12-2552-7
Вес: 230 гр.
Тип: Бумажная
Литература стран мира: Украинская литература
Литература по периодам: Современная литература








Для этой записи комментарии отключены.